Наприкінці листопада 1932 р. повстали жителі станиці Тихорецької на Кубані , які мужньо відбивали атаки озброєних до зубів карателів , «що пустили в хід артилерію , танки і навіть гази ... ».
« Незважаючи на брак зброї , кількісну перевагу ворога , велике число поранених і вбитих, недостачу продовольства і військових припасів , повсталі трималися в загальному дванадцять днів і лише на тринадцятий день бій по всій лінії припинився. (...)
Розправа почалася у перший же день після відступу від Тихорецької повстанців. Були розстріляні всі без винятку полонені, захоплені в боях .
... Почалася розправа над мирним населенням. Розстрілювали вночі і вдень усіх, проти кого були найменші підозри в симпатії до повсталих. Не було пощади ні дітям, ні старим, жінкам, ні навіть хворим» .
( «Кавказький козак » , 1932 , № 12 , с. 6 )
Один з уцілілих повстанців повідомляв у таємно переправленому за кордон листі, який і опублікували у газеті " Кавказький козак " (збережена орфографія оригіналу ) :
«Совершилось великое зло. У нас на Кубани пролылы кровь еще один раз. Наши козакы котори одалы свои головы на олтар отечества, хотя ни сами козакы, а и другi чесни рускы люди православни но всме програно. Царство небесное погибшим… То был не бой, а старинная битва с неравными полчищами китайцев, курсантами кацапами, жидами и прямо из настоящими чортами у которых нет ни совисти ни жалости ни мылости, котори убивалы стариков, старух, и жен, и детей… Ну и мы ж им давалы, будут довго знать що то козакы, котори умиралы и песни спивалы и нычуть смерти ны боялись. Вот где было братство дисциплина и любовь и отвага… Тут булы батьки и сыны, тут булы парубки и дивкы, тут булы учитыля и попы… И уси козакы що с казакамы и умирать нистрашно, и умирали как святые мученики када то за православну. Веру и нычым нас ни могли одолить. Они з ружамы, а мы в большинстве з дрючками и так дiло було пiшло добре. А як прийшлы из газами и газы нас убылы и победылы. Ну хотя нас и разбылы и роизгналы и по розвозылы як котiв у Сибирь, и поверь куманек раненых живыми у ямы закопувалы. Таке було зверство, шо опысаты нельзя».
(«Кавказский казак», 1933 № 1, с. 15-16)
